muzyka polesia

Барабан, Одарка - лірниця



 
 
 Одарка Барабан.
Українська західнополіська лірниця

    Наталія Сербіна

        Серед великого масиву української етномузикологічної, історичної та етнографічної літератури про лірництво знаходимо відомості в основному про репертуар та побут. Дослідники зазначають, що лірництво, як і кобзарство, є феноменом чоловічої виконавської культури. Проте зауважимо присутність свідчень про те, що серед лірників були також і жінки - принаймні наприкінці живого існування цієї традиції, на рубежі к. XIX – поч. XX століття. Так, в полтавського етнографа Я. П. Забело знаходимо відомості про участь жінок у «сліпецькому хорі», в якому один чоловік був із лірою1. Сучасний історик та етнолог В. Балушок у статті «З життя кобзарів та лірників» <2>  (2005 р.) зазначає: «Жінки серед сліпих співців були винятком із правила. Зокрема, жінки-майстрині відомі серед лірників Житомирщини.» Авторка цього тексту приймала участь у фольклорній експедиції під керівництвом М. Хая на Волинь (1995р.), де було записано сліпу співачку псальмів, яка мандрувала і заробляла співом на життя.
 
    Про існування жінок, що звалися «стихівничими», згадує у своїй монографії В. Кушпет <3>. Таким чином, узагальнивши ці дані, отримуємо таку класифікацію жінок у лірництві:
1) Старчихи, або стихівничі - жінки, які ходили без інструменту, співаючи псальми;
2) Жінки, що ходили разом із сліпцями-чоловіками і співали у сліпецьких хорах.
3) Жінки, що самі (тобто без гурту, просто з поводирем) ходили із лірою.
4) Жінки, завдяки яким до наших днів збереглися лірницькі наспіви. Фактично це слухачки лірників, що запам’ятали їх пісні та відтворили в умовах експедиційного опитування. Етномузиколог О. Богданова стосовно таких випадків вживає термін «пасивна традиція».
      Ще К. Квітка у своїй праці «Професіональні народні співці й музиканти на Україні» наголошував на тому, що найкраще збережені думи треба шукати не в кобзарів, а серед лірників; до того ж, серед лірників, що співали без супроводу, та навіть старчих [курсив мій – Н. С.] <4>».
 
        Насьогодні ми не маємо записів лірницьких пісень від старчих. Хіба що кілька у відомій збірці П.  Демуцького, тай то там зазначено, що наспівувала дівчина (тобто не сліпа й не старчиха, а котра запам’ятала лірницьку пісню). Тим приємніше було мені вже у XXI-му столітті знайти згадку про справжню лірницю із Західного Полісся, що ходила співати у 1910-1930-х рр. по Зарічненському району Рівненщини та Пінському Білорусії. Відомості про її життя та діяльність я отримала під час експедиції у березні 2011 року, розмовляючи із 100-річною жінкою, що свого часу була поводиркою своєї матері-«сліпчихи».

 
 
Фото 1. церква св. Миколая у с. Дружиловичі, де співала лірниця. Побудована чи то у 1666 р., чи у 1777 (відомості розходяться). Фотограф Микола Семиног.
 
     Мати оповідачки, Одарка Іванівна Барабан <5> (рік народження мені встановити поки що не вдалося – 18.. – 1950 (1952) народилася у селі Бовшові поблизу Пінська (нині республіка Білорусь) у родині малозаможних селян. У трирічному віці, граючись із дітьми, втратила зір. Співати Одарка спершу почала у церкві села Дружиловичі (теж Білорусь), переймаючи пісні від церковного старости - «дядька Андріяна». У тому ж селі вона й вінчалася, одружившись із українцем Іваном. У дівоцтві Одарка купила ліру в білоруса і почала ходити по селах. В кого саме купила ліру та навчилася грати, дочка не знає. На мої неодноразові намагання з’ясувати, де саме співала мати – на базарах, у селах чи ще десь – Ольга Іванівна відповіла, що мати сідала під «воротами монастиря». Односельчани звали її «слепá» або «сліпчиха»; її єдину дочку – Слепчишина Оля». Інструмент по-місцевому називали «лєра»; дочка каже, що він був великий і легкий. Після смерті матері ліра пропала: «Жиди вкрали!»
 
       Для своїх мандрів Одарка брала за поводирів свою дочку або інших сільських хлопчика чи дівчинку. Співала лірниця сольно, без допомоги маленького поводиря. Одягалася лірниця так само, як інші прості селяни, згідно з місцевими традиціями одягу – у сорочку, «сподніцу», полотняну намітку. Ходила найчастіше боса – зрідка у постолах. Люди віддячували за спів хто грошима – «давали по п’ять копійок», хто їжею: «гречку, овес давали». На питання, чи люди не ображали її матір, жінка сказала: «Та вона ж каліка – хто ж обіжатиме?». Про ставлення міліції до співу матері Ольга Іванівна відповіла: «Міліція не чіпала. Польська міліція… її мало було». Тим не менш, згадуючи про інших сліпих співаків, вона розказала, що чоловіка, що співав у Пінську пісню про Америку (явно пізнього походження), заарештували.
     Ходила лірниця по Білорусії та деяких селах Зарічненського району Рівненської області. Зимою та в жнива не заробляла, а залишилась вдома.Дочка лірниці (нар. 1910 р.) почала ходити з матір’ю від своїх 8 років і до заміжжя у 1929 році.
 
Фото 2. Дочка лірниці Ольга Іванівна Барабан. Фотограф Микола Семиног.
 
 
Репертуар.
«Я все пам’ятаю, що мати співала; мо’, пісень сто було, мо’, больш…». Ольга Іванівна так само неписьменна, як і мати; зір погіршився тільки в останні роки. Незважаючи на вік, пісні пам‘ятає добре; пригадала навіть ліричні пісні своєї бабусі Ярини. Очевидно, лірниця Одарка, маючи «школу» церковного співу із творами християнсько-релігійної тематики, була дуже набожною та свідомо не схотіла вводити до свого репертуару інші жанри. До того ж, факт місця її співу - майже виключно під церквами та монастирями, теж говорить про те, що інший репертуар у таких обставинах виконувати було недоречно. Ми розпитували про наявність в репертуарі історичних жанрів, танцювальних мелодій, частівок – і на все це отримали відповідь: «ні». «Тілько пісні церковниє сповала», «церковниє, святиє»; «вона для себе».
 
      Єдиним «відступом» від суворих принципів лірниці можна вважати ліричну пісню про косаря, якому жінка зварила обід із порохом та камінням. Цікаво було би дізнатися, як саме співала мати під ліру: чи було це схоже на чоловічу манеру співу, чи все ж таки було жіночою селянською манерою. Дочка Одарки сказала, що мати співала низьким голосом.
 
      Отже, основу репертуару лірниці Одарки Іванівни становили псальми. Її дочка пригадала лише кілька – «Про Веліяна і Лазара», «Сирітку» та про двох поранених братів-воїнів. Згадала ще псальму про Почаївську Божу матір – як її «турки-татари зруйнували». Але проказала лише початок тексту, без наспіву.
      Цікаво, що виконана Ольгою Іванівною псальма (цей текст поширений на теренах України та Росії) про двох братів – багатого та вбогого, де багатий за життя не хоче допомогти бідному, а на тому світі просить його подати води, бідним братом багатого Лазара є Веліян. Досі нам не зустрічалося таке ім’я, тому ми відшукали йому тлумачення. У Старому Заповіті є ім’я Веліал (у Новому – Веліар), Беліал, Веліар – у Біблії демонічна істота, з івриту – людина, що не підкорюється Богу. Очевидно, при перекладі це ім’я було сприйняте як власне ім’я. Ще одне з тлумачень – той, хто противиться встановленому цивільному порядку чи релігійному авторитетові. За Брокгаузом та Ефроном, «Нечестиві, беззаконні люди біблейською мовою часто звуться синами Веліала. Так, у Второзаконні (XIII, 13) в російському перекладі терміном «нечестиві люди» переданий саме єврейський вираз «сини Веліала». З досвіду нашої збирацької практики знаємо, що незрозумілі слова, назви, імена у селянському середовищі часто перекручувалися. Тому не дивно, що «Веліал» міг стати «Веліяном» - подібно до звичних за звучанням у тій місцевості імен Андріян, Омелян та ін.
 
      Із вищезазначених псальм найрозбірливіше Ольга Іванівна заспівала псальму про двох братів; наводимо аудіо запис у виконанні Наталії Сербіної.
 
Примовка після співу.
     Після співу лірники читали молитву або проказували свої побажання тим, хто їх слухав. Один із таких варіантів побажань ми записали від дочки лірниці (їх проказували її мати):
 
Щоб вашії очі світили,
Щоб вашії ручки робили,
Шоб вашії ноги ходили
По білому світі,
по тихому літі,
По ясному сонейку
Красовалися й розвивалися,
Дай Боже Вам довгого віка, й довгого віка, й довгого віка,
Доброго здоров’я, й доброго здоров’я, й доброго здоров’я.
І Господи, не откажи, якій людині здоров’ям награди,
І довгим віком.
 
      Як вже зазначалося, лірниця померла на початку 1950-х років і була похована родичами у селі, де жила останні роки. Могила її проста, зі звичайним дерев’яним хрестом… Отже, в українській лірницькій традиції жінки-лірниці все ж таки були і виконували свою почесну місію. Отримані автором дані доповнили картину поліського та взагалі українського лірництва.
 

1Забело Я. П. Опыт исследования Украинских крестьянских ярмарок. Описание Лубенской Покровской ярмарки 28-го сентября – 2-е октября 1891 года. – Полтава, 1892. – 38 с.
2URL.: http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=208&id=126
3 Кушпет В. Старцівство: мандрівні старці-музиканти в Україні (XIX – поч. ХХ ст.): Наукове видання. – К.: Темпора, 2007. – 592 с.
4 с.18.
5 К.Квітка у своїй праці «Народні співці…» пише, що сільські музиканти часто мали «музичні» прізвища. Ми розпитували про можливе походження цього прізвища, але згадок про те, що родичі лірниці були музикантами, не отримали. Можливо, Ольга Іванівна просто не пам’ятає цю інформацію.

PL | BY | UA

Share on Google+

Музыка Палесся / МУЗИКА ПОЛІССЯ// енциклопедія традиційної музики // Энцыклапедыя традыцыйнай музыкі //encyklopedia muzyki tradycyjnej.